Нечутно вечір темряви сягає,
На дещицю наближує світи,
Щоб кожен міг омріяне знайти,
Заховане колись за небокраєм…
читать дальше***
Мій колір непомітно
На сонячному тлі.
Йому ще довго зріти,
Ховатись у землі;
У порухах повітря,
У сивих пасмах злив,
Щоб він – коли не зітруть –
Веселкою процвів.
***
Про друге Його пришестя мовчатимуть срібні сурми,
Воно відбудеться тихо, без галасу й нарікань:
Хтось візьме щеня з притулку, збере недопалки з клумби,
Не спізниться на роботу або подзвонить батькам.
Хтось купить дитині книгу, бабусі у двадцять п’ятій –
Хлібину, цукерки, ліки. Хтось винайде сенс життя.
…То янголи знімуть врешті пошарпані маскхалати,
Зітхнуть просвітлено-легко й під зорями полетять…
***
Сонце, наче постільга,
Загортає жовті крила.
Сходить ніч на берега,
У шовкові дме вітрила;
Місто лози темні гне,
Ліхтарі на схилах палить.
Ніч світанок перетне
Й непомітно піде далі…
***
Відкриє браму блакитну небо,
омиє щоденних турбот полуду,
й проллється Всесвіт тобі у груди
безмежно й просто, мов дощ липневий.
І трохи лячно, і трохи дивно –
ти сам сміявся б, коли б хтось інший
тобі розповів, як хлюпоче злива
й підносить човником серце вище
пташиних шляхів та найбільших піків,
раптових драм, повсякчасних стресів…
Ти рано чи пізно до цього звикнеш.
Отак і живи – наче цілий Всесвіт…
***
Нехай вже осінь підсумки підіб’є
і вітер прохолоду принесе –
Занадто важко дихати у липні,
занадто важко думати про все.
Те пам’ятати, що хотів забути,
на всіх шляхах звертати не туди;
Нехай вже осінь… чи, скоріше,
грудень
Новеньким снігом замете сліди.
***
У дорозі зникає час,
У дорозі зростає шлях
До безмежності –
раз у раз,
До розчинності у полях,
У обпеченому
бутті,
Де ми інші –
Не там, не ті,
Геть чужинці
У всіх світах.
А у цьому –
Злітає птах…
***
Розгойдує верби сиві,
тремтить вітряне крило.
Тепло вижинають зливи,
неначе і не було.
В останні хвилини серпня
душа до розлук звика,
і літо прийшло померти
у вересня на руках.
***
Всі кораблі відтепер до весни на приколі,
Білі кити повертають у бік океану –
Нас оминаючи знову і знову, і з нами
Прощаючись, тануть у небі довкола.
***
Ніч шепоче про щось своє,
Нiжно-нiжно до вікон лине.
Срібна горлиця воду п’є
По краплині.
Лiтнi промені відсіче,
Нам осінню журбу полишить.
Сяде Господу на плече –
Де тепліше.
***
Хочеться у колиску,
Гойдалку павутинну.
Ягідного намиста,
Звіра у хутрі синім,
Сонячного серпанку,
Яблук, вина та квітів.
Хочеться – наостанку –
Вереснем серце гріти.
***
Ще ластівки не відлетіли,
I пахне полиновим пилом,
Голубить сонцем далечінь,
Так не по-літньому прозора.
Її дари тобі лічить,
Зсипати знову у комору.
***
Як не хочеться відпускати
навіть частку свого тепла –
Наче завтра чекає страта
(чи, здається, уже була).
Сонце кров’ю стікає рясно,
відбивається у воді.
Як же хочеться знову вкрасти
ще хоч тиждень без холодів…
***
Душа щезає восени,
Тече, тече
у невідоме,
Щоб до наступної весни
Не повертатися
додому,
Щоб не тремтіти
в холоди,
Щоб вітром
Не згинало спину.
Ну що ж… іди собі.
Іди.
Коли повернешся –
зустріну.
Якщо повернешся сюди,
Тебе у березні
зустріну.
***
Ранкове сонце горнеться до стріх,
До яблунь, запорошених прозоро.
Мій світ ще поряд. Він іще не втік
В зимові сни, снігів чарівне коло,
У тишу та незайманість доріг –
Але вже скоро, скоро, скоро, скоро…
***
Нарешті усі зрозуміли: зима – не жарт.
Листя лежить руде та собаки, руді,
мов дінго.
І десь наче грають Стінга,
Одвічне «Shape of my heart».
***
Не виманюй мене з журби,
Зайвих порухів не роби.
Зимно-зимно отам, на дні –
Незворушно тобі й мені;
Темні води, груднева сіль…
Не викохуй мене звідтіль.
***
Ми – наче трави польові:
Цю зиму нам не пережити,
Лиш пере-мерти, відійти
У ненароджені світи,
Зійти волошками у житі,
Дощем з високою гори.
Тому гори скоріш, гори
– у горі. У житті – живи.
***
Начебто став світлішим
Мій непроглядний щем –
Місяць на небо вийшов,
Скупаний під дощем,
Блиснув золоторого.
Начебто ж нам недовго
Весну чекати ще…
+ в сообществе Жёлто-рыжая тоска
autumn-in-hearts.diary.ru/p201089786.htm
autumn-in-hearts.diary.ru/p200503684.htm
Натали, спасибо
и за сообщество спасибо, подписалась